Оксана Стефанівна Забужко - Жити — пити

І тут почалося найжахливіше – те, що я й уявити не міг. Моя дружина, будучи людиною освіченою, інтелігентною, розумною, охайною і досить іронічною, знайшла вихід зі становища: з хати почали зникати речі! Я просто не уявляю, як і кому вона могла їх продавати! Часом вона просто шукала під гастрономом таких самих, як вона, і пригощалась чаркою у бомжів чи закінчених невдах. Часом збирала порожні пляшки…

І знову покаюсь: я лише дратувався, дивувався і, відверто кажучи, зневажав. Не розумів, що хвороба підступила так близько. Гадав, що наші стосунки закінчились і ми більше не маємо жодних перспектив.

У нас почалися скандали. Часом, відчуваючи відповідальність, я зривався з роботи і кидався шукати дружину під магазинами, тягнув до хати, зачиняв. Одного разу навіть вдарив…

Але нічого не допомагало.

Я зрозумів, що нам варто розлучитися. Я думав лише про себе.

Одного разу Світлана не повернулася додому. У першу мить я подумав: от і добре. Але в другу кинувся до телефону, обдзвонюючи всіх спільних знайомих. Згадав і ту подругу, з якою дружина випила першу пляшку. Набрав номер і одразу почув її переляканий голос: «Приїжджай! Вона, здається… того…» Я взяв таксі й за півгодини увірвався в квартиру.

…Світлана лежала на дивані, закинувши голову. Я викликав «швидку». Три дні мою дружину рятували від шаленої інтоксикації. Лікарі сказали, якби я запізнився хоч на годину, вона б померла.

Першими словами, які я почув від неї були такі: «Я хочу лікуватися…»

Ми довго говорили, плакали, просили вибачення одне в одного, докоряли собі, вирішили розпочати все заново, говорили про майбутніх дітей.

Тепер Світлана тут…

Світлана сиділа поруч з трохи дивною посмішкою і здавалася Ользі недоступною красунею. її чоловік говорив, весь час тримаючи її за руку, ніби гаряче звертався саме до неї.

Отже, подумала тоді Ольга, для обох це інтерв' було ще одним психологічним тренінгом, який вони провели разом.

І цю історію варто «підкріпити» кількома професійними пасажами Вікентія Павловича.

– У яких випадках людині вже необхідна допомога спеціаліста?

– Існує кілька стадій, котрі проходить кожен, хто прикладається до чарки. Перша: початок вживання. Зазвичай це відбувається в молодому віці і вважається природним. Молода людина експериментує зі своїми станами, куштує різні напої, варіює з дозами і дослухається до своїх відчуттів. Друга: соціальне вживання. Воно відбувається в колі друзів, колег або ділових партнерів. Часто – через необхідність підтримати компанію чи важливу для кар'єри і роботи справу. Третя: звичне вживання, коли випивка стає невід'ємною частиною і ритуалом життя. Четверта: надмірне вживання, при якому доза збільшується, адже маленької організм вже не сприймає. І нарешті – п'яте: хворобливий потяг. Утрьох останніх випадках вже варто звертатися по медичну допомогу до фахівців.

– Чи може жінка, що зловживала алкоголем, народити здорову дитину?

– Навіть якщо дитина народиться без явних відхилень, вона буде фізично ослабленою, матиме схильність до різноманітних вірусних захворювань і тяжче переноситиме лікування. Це в кращому випадку.

– Отже, алкоголізм – погана звичка чи хвороба?

– Алкоголізм – тонка молекулярна патологія. Під впливом алкоголю всередині клітини відбуваються такі зміни, котрі потім не дозволяють їй існувати без допінгу.

Але на певному початковому етапі вони ще самі борються з токсинами, автоматично вивільняються від них і таким чином в організмі випрацьовуеться деяка толерантність до алкоголю – коли людині здається, що вона може пити не п'яніючи! Але це – помилка. Є межа, переступивши яку людина стає хронічним хворим.

Після кількох подібних відповідей на поставлені Ольгою запитання лікар розповів ще одну історію, яку Ольга вирішила не використовувати в нарисі, адже матеріалу вже набралося багато, і тому просто вислухала, тримаючи диктофон у руці і крадькома поглядаючи на годинник – все, що треба, вона вже дізналась…

– Вона народилася в бідній католицькій родині. її батько працював в універмазі. Звичайна родина, бідна, мов церковні миші… Попри це і вона, і її брат непогано малювали й обоє мріяли стати справжніми художниками. Вона мала неабиякий хист, але мало вірила в себе і тому розпочала «кар'єру» з роботи моделлю, адже мала й ще один неабиякий дар – красу, що приваблювала око і просилася на полотно. Підробляючи таким чином, вона все ж таки вступила до академії мистецтв і почала малювати Вона могла б стати знаною і навіть видатною художницею. Але, крім малярського таланту і краси, мала ще й третій дар. Один поет назвав його даром «відчайдушного кохання». Власне, те, що заважає…

Вікентій Павлович глянув на Ольгу прискіпливим поглядом, від якого вона зіщулилась, ніби лежала перед ним на гінекологічному кріслі.

– Заважає чому? – запитала вона, щоби не тягнути якусь важку паузу, що виникла між ними.

Лікар стенув плечима.

– Всьому! Жити. Бути собою. Виконувати своє призначення… Ви не згодні?

Ольга похитала головою – мовляв, ні, не дуже.

– Ну от і вона вважала так само! – посміхнувся лікар і продовжував говорити, не зводячи з Ольги гострого погляду: – Тому, коли зустріла ЙОГО, решта припинила для неї існування: власне малярство, статки, забобони, спротив її католицької родини. Вона переїхала до нього у вбогу кімнату, заставлену мольбертами, і почала служити своєму божку, вірячи в нього більше, ніж в самого Бога… Крім неї і кількох друзів, ніхто не сприймав його всерйоз. Його картини не купувались і не виставлялися… – Вікентій Павлович помовчав і додав: – Ті картини, за які нині товстосуми відвалюють мільйони. Звісно, він пив. І не тільки. Мав ще купу різних хвороб – скажімо, запалення плеври, сухотний менінгіт. Але головною була душевна – та, котру мають генії і… божевільні. Він був генієм.

Вона стала його жертвою. Звичайна історія. Я б сказав, звичайний анамнез. Інших пасьянсів не буває…

Він знову замовк.

Ольга опустила очі до свого нотатника і, поки тривала пауза, креслила в ньому якісь незрозумілі графічні лінії – гострі і переплетені, як її думки.

– Не буває? – запитала вона, відриваючи олівець від аркуша.

– Принаймні я інших прикладів не знаю. Геній і жертва завжди йдуть поруч. І лише в такому випадку офірування може бути виправданим.

Він затнувся і додав тихим голосом:

– Решта – побутова банальщина. На жаль…

– Чи могла б я поговорити з цими людьми? – запитала Ольга.

Лікар зареготав, поплескуючи себе по колінах, мов людина, жарт якої вдався на славу:

– Вони померли. Давно померли! Померли, як мріють всі закохані, – в один день…

Ольга відсахнулась, адже його сміх і цей поворот в розмові видалися їй дивними.

Певно, подумала Ольга, якщо довго мати справу з